У відносинах між європейськими центробанками та Вашингтоном з’явився новий рівень напруги. Після щорічної зустрічі центральних банкірів у Джексон-Хоулі представники кількох європейських установ почали відкрито говорити про те, що фінансова політика США стає менш передбачуваною і дедалі частіше відходить від усталених правил координації.
Одним із головних подразників стала валютна інтервенція на підтримку японської єни. США купували єну, використовуючи, зокрема, продаж євро, але не дали європейським партнерам звичного попередження. Сам факт операції не був безпрецедентним, однак спосіб її проведення став сигналом, що традиційні канали консультацій можуть працювати гірше, ніж раніше.
Європу турбує не одна операція, а зміна правил гри
Центральні банки великих економік зазвичай намагаються координувати дії, здатні впливати на глобальні валютні ринки. Це особливо важливо, коли йдеться про великі резервні валюти — долар, євро та єну. Різкі рухи без попередження можуть провокувати додаткову волатильність і змушувати інвесторів швидко перебудовувати позиції.
Європейських чиновників також насторожують плани американського Мінфіну активніше працювати з довгостроковими держоблігаціями, зокрема через масштабні викупи. Формально такі кроки можуть бути частиною управління державним боргом, але ринок сприймає їх і як можливий інструмент впливу на довгі процентні ставки.
Окремо звучать побоювання щодо доларових swap lines між Федеральною резервною системою та великими центральними банками світу. Саме ці механізми у кризові моменти дозволяють швидко постачати доларову ліквідність за межі США й запобігати дефіциту американської валюти на глобальних ринках.
Поки системної кризи немає, але рівень довіри знижується
Наразі немає ознак, що Вашингтон планує закривати swap lines або відмовлятися від співпраці з Європейським центральним банком. Представники ФРС, навпаки, намагаються запевнити партнерів, що міжнародна координація залишається важливою.
Проблема полягає в іншому: центробанкіри не впевнені, що сама Федеральна резервна система завжди зможе передбачити рішення політичної адміністрації. Це створює новий тип ризику — не лише економічний, а й інституційний.
Для фінансових ринків така зміна комунікації важлива ще й тому, що євро є другою головною резервною валютою світу. Великі операції з ним можуть впливати на облігації, банківську ліквідність і вартість імпорту енергоносіїв. Навіть якщо обсяг конкретної інтервенції не створює системного ризику, сама відсутність попередньої координації підвищує премію за невизначеність.
Для Європи така невизначеність означає потребу готуватися до більш різких ринкових рухів. Якщо фінансова політика США й надалі відходитиме від старих дипломатичних і технічних процедур, європейським центробанкам доведеться частіше діяти автономно та швидше реагувати на валютні й боргові шоки.
