Вищий земельний суд Штутгарта виніс вирок у справі про підготовку диверсійної схеми, яку німецьке слідство пов’язує з російською розвідкою. 30-річного громадянина України засудили до одного року і трьох місяців позбавлення волі за агентурну діяльність із метою саботажу. Через час, уже проведений під вартою до суду, додатково відбувати цей строк він не має. Ще двох громадян України, які проходили у тій самій справі, суд виправдав через недостатність доказів їхньої обізнаності щодо задуму.
Ключовою частиною справи стали дві тестові посилки, відправлені навесні 2025 року через українського оператора доставки з Німеччини в напрямку України. У них не було вибухівки: всередині розмістили активовані GPS-трекери та звичайні автомобільні запчастини. За версією слідства, метою було простежити реальні маршрути перевезення, час проходження окремих ділянок і логістику міжнародної доставки.
GPS-посилки мали стати перевіркою перед диверсіями
За матеріалами провадження, тестування логістики було лише першим етапом. Надалі організатори нібито планували відправляти посилки із запалювальними пристроями, які могли активуватися під час транспортування в Німеччині або на маршруті до неокупованої частини України. Такий спосіб створював би ризик не лише для конкретного вантажу, а й для сортувальних центрів, складів, транспортних компаній і людей, які не мають жодного стосунку до військових перевезень.
Німецька сторона вважає, що завдання було ініційоване структурою російської держави, пов’язаною з розвідувальною діяльністю. Судова справа має значення саме через поетапність підготовки: замість негайної атаки спочатку збиралася інформація про слабкі місця цивільної логістики. Такий підхід ускладнює раннє виявлення, оскільки перші дії можуть виглядати як звичайне відправлення товару.
Європа посилює увагу до прихованих диверсійних операцій
Справа у Штутгарті вписується у ширшу проблему гібридних загроз для європейських країн, які підтримують Україну. Підозрілі підпали, пошкодження інфраструктури, кібератаки, стеження за логістичними маршрутами та спроби вербування виконавців дедалі частіше розглядаються не як ізольовані кримінальні епізоди, а як можливі елементи координованої кампанії тиску.
Особливу увагу правоохоронців привертають випадки, коли виконавці не є співробітниками спецслужб і можуть залучатися через посередників, фінансову винагороду або дистанційні контакти. Це дозволяє організаторам приховувати зв’язок із державними структурами та зменшувати власні ризики. Водночас вирок у Штутгарті показує, що навіть підготовчий етап — збір інформації про маршрути й інфраструктуру — може стати предметом окремого кримінального переслідування, якщо слідство доведе його зв’язок із майбутньою диверсією.
